Нижньоторгаївська ЗОШ І – ІІІ ступенів                           

 Літературний конкурс імені Ю. К. Голобородька

Тема « Особистості і досягнення моєї родини»

                                                                                        Робота

                                                                                  учениці 5 класу

                                                                             Нівіної Анастасії Сергіївни

                                                                             вул. Мішкурова, с Нижні Торгаї

                                                                        Нижньосірогозького району

                                                                         Херсонської області, Україна

                                                                                              74741

                                                                          Номер телефону :0994545349                                                                     

                           Династія Нівіних

Династія Нівіних  відома на  Сірогозщині здавна. Глибоко пустила вона в рідну землю своє коріння.   Я, Нівіна Анастасія Сергіївна, пишаюся, що є її часткою. Намагаючись дослідити наш родовід, звертаюся за допомогою до  моїх дідуся  і бабусі, Нівіних  Віктора Івановича  та Раїси  Григорівни.

 Розпочалася історія моєї  славетної хліборобської  династії ще до Великої Вітчизняної війни. Син колишнього батрака, Іван Васильович Нівін, став одним з перших механізаторів нашого Сірогозького краю. Місцеві старожили добре пам‘ятали його міцну, кремезну статуру, вольове обличчя, впевнений і рішучий погляд.  Прадідусь  був відповідальною людиною і всі справи завжди  доводив до кінця. Він  як гарний сім‘янин, змалку говорив своєму маленькому синочку Віктору : « Люби, сину ,нашу землю , поважай людей

праці і воздасться тобі сторицею! ». А Віктор бігав босоніж по калюжах, якими на той час було багате наше село, спостерігаючи за роботою батька. Зачує вранці гуркіт татового сталевого коня і біжить у поле , проситься :  «Візьміть мене, тато з собою!». Навіть уві сні міцно тримав хлопчина кермо батькового трактора. Полюбилася йому праця механізатора . Приємно було бачити як чорніє  запахана  рілля, а незабаром вже зеленіє засіяне поле і кожна стеблинка до сонця тягнеться, як наливається, стигне колосся. А небо високе – високе, чисте, жайвори співають. Хочеться обійняти безмежний степ руками і запам‘ятати запах різнотрав‘я. Так і зростав Віктор поруч із батьком у полі.  

Іван  Васильович любив землю - матінку, чорне золото нашого краю, і вона , ніби відчуваючи це, дякувала його натрудженим рукам гарними врожаями. Любив він і рідний край, і своїх односельців. Тому коли  війна своїм чорним рукавом накрила наше небо, коли запалали засіяні поля, коли заплакали матері, відправляючи  синів на фронт, а земля стогнала від розривів снарядів, він не залишився осторонь, а у 1941 році став мужнім захисником Батьківщини…

 Кермо рідного трактора замінив мій прадідусь  на гвинтівку. Іван Васильович став стрільцем, мужньо бив ворога. Але  23 липня 1942 року у Молдавії загинув у бою.( інформація з Книги Пам‘яті)

Одного разу принесла матір і показала Віктору маленький, вчетверо складений папірець, у якому повідомлялося, що його батько, солдат Нівін Іван  Васильович, героїчно загинув у бою.  Враз спохмурніло обличчя хлопця і промовив він  твердо, хоча  зі сльозами на очах : « Матусю, я роститиму хліб, як батько!»…

 І він виконав свою обіцянку, бо успадкував від батька кращі риси характеру :   чесність, відповідальність, відданість справі, почуття хліборобської  професійної гордості. Понад 50 років обробляв Віктор Іванович Нівін, мій  любий дідусь, радгоспні поля, вирощував хліб, керував тракторами і комбайнами. Техніка підкорялася йому, бо доглядав за нею він, як за своєю дитиною. Щодня їздив полями, де земля зберегла сліди батька та інших односельців, які не повернулися з війни.  Гострий біль пронизував серце, а іноді навіть непрошені сльозинки з‘являлися на очах.  Сильні чоловіки теж іноді плачуть, і це не є проявом їхньої слабкості, а доводить , що їхня загартована душа  здатна на почуття. « Я завжди про них пам‘ятатиму!», - говорить уславлений хлібороб…

Яка ж вона, доля мого дідуся?   Так схожа на долю всіх сільських хлопчаків того часу. Важке дитинство, школа, перші кроки самостійного життя, зрілість. Проніс він любов до землі – годувальниці крізь роки і випробування, бо вона дає нам хліб, а без нього не обійдуться ні президент, ні космонавт, ні генерал, ні дорослі, ні діти.  Хліб – це життя.

Зріс дідусь на ній, годувався з неї, інших годував. Розпочав свій трудовий шлях Віктор Іванович у 1953 році в колгоспі « Борець», працював у радгоспі « Степовий», а з 1963 року - в рідному « Хліборобі». Поступово набирався досвіду. Спочатку був причіплювачем, з часом став помічником комбайнера.

 Країна розвивалася, в радгосп  швидкими темпами надходила нова  сільськогосподарська техніка .  Понад усе Віктор Іванович хотів на ній працювати. Тому невдовзі дідусь їде на навчання  до училища механізації у Мелітополь. У 1960 році повертається  до рідного села і стає  дбайливим господарем  землі.  А вона приймає його як сина. Все життя Віктор Іванович орав лани , засівав їх добірним зерном, плекав, щоб зашумів безмежний хлібний океан .А потім збирав золоте зерно найвищого ґатунку.

Односельці поважають  Віктора Івановича  за доброзичливість, щирість, доброту, людяність, за те, що любить свою професію, що гідно беріг хліборобську честь. Такими і своїх дітей виховав : працьовитими, завзятими,вірними справі батька та діда. А їх у нього п‘ятеро. Троє синів – соколів викохали мої бабуся і дідусь та двоє доньок. Старшого назвали на честь батька Віктора Івановича . І успадкував хлопець від свого діда не лише ім‘я, а й хліборобську вдачу. В помічники до батька Іван попросився  ще перед 10 класом, у 1978 році. А на жнивах – 1984   працював вже сімейний агрегат  Нівіних:  Віктор  Іванович був за кермом свого  «Колоса», середній син Віктор  став його помічником, а  Іван  перевозив хліб з поля. Жодні жнива в радгоспі не обходилися без сім‘ї Нівіних. Кожного року дідусь із синами складали  на «відмінно» хліборобський іспит, власноруч готуючи техніку до жнив, перебираючи кожен гвинтик.

 Ніхто й ніколи не зуміє порахувати, та й сам Віктор Іванович не пригадає скільки тонн зерна намолотив він за час роботи  комбайнером. Завжди був він передовиком виробництва, в декілька разів перевиконував  узяті норми. А коли закінчувався сезон жнив, дідусь сідав за кермо  «Т – 150», орав землю, засівав її зерном. І знову збирав урожай. Ветеран хліборобської ниви трудився , передавав свій досвід молоді,виховував  дітей. Часто у другу зміну з батьком працювали і сини, бо мали вони його вдачу. « Коли видавалась вільна хвилина після роботи син Іван сідав за моє кермо, щоб я трішки перепочив.», - пригадує дідусь.

  У нас дуже дружна та велика родина . Мої бабуся і дідусь, Нівіни  Раїса Григорівна та Віктор Іванович, окрім п‘ятьох дітей мають десятеро онуків.  А разом вони вже 50 років. Раїса Григорівна  створила міцний тил для діда, хоча й сама важко працювала. Встигала  всюди : на птахофермі впоратися, обід приготувати для великої родини, відправити дітей до школи, перевірити уроки. Вчилися всі добре, щоб не соромно батькам було.

  Ніколи не чуємо ми від наших бабусі та дідуся  поганого слова, ніколи не підвищують на нас голос.  Дуже приємно, коли мозолиста дідова рука лагідно пестить голівки онуків,а бабуся радісно зустрічає нас смачними стравами, бо ми для них – найбільший у світі скарб і найкраще досягнення.

 Ми пишаємося нашою династією, бо дідусь  – повний кавалер орденів Трудової Слави,які отримав у 1975, 1981 та 1986 роках. Має він орден «Знак пошани»( 5 травня 1971 року),медаль « Ветеран праці»(15  листопада 1983), дипломи, значки Ударника п‘ятирічок, учасника ВДНГ СРСР та УРСР , неодноразово отримував  перехідний Червоний прапор.  Бабуся має медаль   Материнства (17 квітня 1976 року, СРСР ) та звання і медаль матері – героїні   України(26 січня 2011р). У 1980 році в нашому селі відкрите іменне поле на честь хліборобської династії Нівіних – батька, сина, онука.

Всі сини мого дідуся живуть у рідному селі зі своїми сім‘ями. Вони самостійно обробляють свої земельні ділянки разом з батьком, який зміг викупити свій комбайн, трактор. Хоча техніка вже далеко не нова, але досвідчені руки Віктора Івановича  разом із руками синів добре її лагодять.   Непросто ростити хліб на нашій землі. Клімат за ці роки змінився, навесні та влітку буває дуже мало опадів, засіяні ниви спраглі, паростки палить гаряче сонце. Але мої рідні  не звикли відступати, дивляться проблемам у обличчя, прикладають багато зусиль, щоб зібрати врожай на рідному полі.  Працюють по змінам, справедливо розподіляючи обов‘язки. Мій тато та його брати спираються на досвід дідуся, слухають мудре батьківське слово, бережуть його здоров‘я . Але  іноді він приїздить на поле і сідає за кермо рідного трактора, пригадуючи молоді роки. Ї защемить його серце, непрошена сльоза з‘явиться в куточку ока.  Та це ніхто не побачить.

Не сидять мої бабусенька та дідусь  склавши руки і зараз, бо звикли до праці. Тримають велике поголів‘я худоби, добре їх доглядають. Дідусь сам водить корів на пасовище, сам поїть, сам забирає. Бабуся завжди поруч з ним. Ми часто їм допомагаємо. Одного разу мій татусь сказав батькові і матері :  «Батьку, мамо! Може настав час вам відпочивати? Досить ви працювали за все життя! ». Але вони лише посміхнулися у відповідь.

Часто мій дідусь, Нівін Віктор Іванович приїжджає разом із синами на рідне поле. Пройдуть вони по чорній ріллі, подивляться навколо, стануть разом. Обіймуться всі вчотирьох, пригадають і мого прадіда, справу якого з честю продовжили.  Ніби сили набираються від рідної землі.

 Коли я виросту велика і в мене буде своя сім‘я, то обов‘язково своїм дітям буду розповідати про мій прекрасний рід з великою повагою :

           Роде наш красний, роде наш прекрасний!

           Не цураймося, признаваймося,

          Бо багацько нас є!

А дідусеві прочитала якось віршика :

         Я долі дякую за те, що виросла в селі

          Та ще й в сім‘ї торгайських хліборобів

         Батьки мої і прадіди мої

         Ніколи не цурались свого роду.

         Я рідним дякую,що чесними були,

         Коли по правді жити научали.

         Узявши з серця їхнього снаги,

         Я добре знаю,

        Де мої причали.

Міцно обійняв мене дідусь,а очі його блищали дуже радісно….