| ЙОГАНН ВОЛЬФГАНГ ГЕТЕ
(17491832)
Гете народився у Франкфурті-на-Майні в забезпеченій родині доктора права. Вчився у Лейпцизькому і Страсбурзькому університетах, знав п'ять мов.
В історії німецької і світової літератури небагато знайдеться письменників, чиє життя і творчість здивували б нащадків.
Творчість Гете, що віддалене від нас на два століття, зовсім неможливо зрозуміти поза історичними умовами Німеччини XVIII століття — епохи Просвітництва. У знаменитій статті "Відповідь на питання: що таке Просвітництво?" німецький філософ Іммануїл Кант стверджував: "Просвітництво — це вихід людини зі стану свого неповноліття". Усе життя Гете можна розглядати як "вихід" з цього стану. Иоганн Вольфганг був великим вченим в області природничих наук (оптика, біологія), займався державною діяльністю, був главою кабінету міністрів, сприяв розвитку економіки, фінансування, промисловості та науки.
Гете був одним із найбільш освічених, обдарованих і різнобічних людей свого часу; особистістю багатогранною: прозаїком, драматургом, поетом, політичним діячем, філософом, філологом, природознавцем. Його творча спадщина велика і різноманітна. У світову літературу він увійшов як творець безсмертного творіння.
"Бурхливий геній", заговоривши про безмежні можливості людини, захищав ідею побудови гуманного людського суспільства ("народ вільний на землі вільній"), утверджував моральні цінності, що сприяють самосвідомості людської особистості (велич людини в подоланні власних помилок). Прихильник літературного руху "Бурі і натиску", Гете відкидав класицистичні норми, що сковують творчу індивідуальність письменника, відстоював ідеї національної своєрідності літератури і свободи творчості:
Свободу смелую приняв себе в закон,
Всезрящей мыслию над миром он носился,
И в мире все постигнул он —
И ничему не покорился.
У цих чотирьох рядках, написаних В. Жуковським, який був у дружніх стосунках з Гете, дана дуже чітка характеристика життєвого кредо німецького письменника.
Трагедія у віршах "Фауст" (частина І — 1808, частина II — 1831) — величніший витвір Гете, над яким він працював усе життя. Можна назвати доктора Фауста одним із супутників Гете на шляху до розуміння істини. Споконвічна тяга людства до знань завжди поєднана з трагічними помилками й оманами, можливо, тому драматичну поему Гете часто називають трагедією, трагедією пізнання. В основі твору лежить легенда про славнозвісного чарівника і чорнокнижника Іоганна Фауста, який у своїй невтримній допитливості вийшов за межі дозволеного пізнання, і за це його забирає диявол. Легенди і перекази фаустовського циклу (ХV — XVI ст.) зводилися, по суті, до одного питання — про дозволені границі людського пізнання. Народні книги ніби попереджали: грішно прагнути осягти все, що дано знати одному лише Богу.
"Фауст" — філософський твір, у якому автор намагається розв'язати основні питання буття: сенс життя, поняття щастя, кохання, сили людського духу. Якщо в першій частині трагедії автор розповідає про почуттєві спокуси людини, то в другій частині Гете вед мову про Фауста — мудреця, який практично перетворює в життя свої ідеї.
Твір починається з "Прологу на небі", де укладається договір-суперечка Бога і Мефістофеля. ("Простите! Увидите воочью. У вас я сумасброда отобью, немного взявши в выучку свою"). Але Господь спокійно і велично дає на те повноваження, не погоджуючись дійсно на парі, — він не сумнівається, що Мефістофель буде осоромлений, і саме це буде розплатою його за програш. "Ты проиграл наверняка. Чутьем, по собственной охоте. Он. вырвется из тупика", — говорить Бог про Фауста. Суперечка Господа і Мефістофеля — суперечка двох поглядів, двох філософій. Перший — заснований на вірі в людину, у її творче начало, другий проповідує невір'я в силу людського розуму.
Ідея суперечки носить філософський зміст: що перемагає в житті добро чи зло, творення чи руйнування, віра в торжество піднесеного чи низинного в людині.
Мефістофель – гідний супротивник Фауста. Він мудрий. Адже це йому належить фраза "Суха теория, мой друг, а древо жизни пышно зеленеет", — звернена проти схоластики в науці. Вагнер, книжковий черв’як, не приймає судження Мефістофеля, тоді як Фауст не тільки прагне пізнати світ, але й змінити життя на Землі.
Фауст йде до людей. Він переживає пристрасті звичайних людей, ніщо людське йому не чужо (любов Маргарити (Гретхен), смерть її брата Валентина і матері). Знаменна сцена прощання Фауста і Гретхен. Він пропонує їй тікати, врятуватися від в'язниці і страти, але вона відмовляється. Маргарита сподівається не на фізичний порятунок, а на духовний. Душу грішниці врятован, вона потрапляє до раю торжеству Мефістофеля прийшов кінець.
Душу Фауста теж заберуть ангели. Так, він промовив магічні слова: "Остановись, мгновенье, ты прекрасно!", які стали фатальними. Фауст вмирає глибоким старцем. Так, він помилявся, але він діяв, мислив, і кохав.
Вірою в людину і великою вимогливістю до нього перейняті рядки останнього монолога Фауста:
Лиш тот, кем бой за жизнь изведан,
Жизнь и свободу заслужил.
МОЛЬЄР
(1622–1673)
Мольєр народився в родині буржуа. Його батько був придворним шпалерником і декоратором при дворі французького короля і мав звання королівського камердинера. Схильності до сімейної професії Жан-Батіст не відчував. Батько знаменитого драматурга бачив у ньому майбутнього адвоката. Та й сам Жан, одержавши вчений ступінь юриста, служив при дворі Людовика XIII, однак доля розпорядилася інакше.
Мольєр — (театральний псевдонім Жана-Батіста Поклена) — класик французької драматургії, що створив "блискучі" комедії "Тартюф", "Дон Жуан", "Мізантроп", "Скупий", "Міщанин-шляхтич", "Удаваний хворий" і спеціальну школу театрального мистецтва Франції епохи класицизму. Герої його творів, будучи носіями людських пороків, повно і точно відображали епоху, у якій жив і творив Мольєр. Святенництво, лицемірство, підозрілість, тупість, легкодумство, чванство, дворянська пиха і жадібність буржуа — все це і багато чого іншого стало предметом критики, іронічної і гіркої, завжди глибокої і людської за суттю. Глибокий демократизм його п'єс, художня досконалість ідей зробили твори Жана Батіста найпопулярнішими в комедійному репертуарі світового мистецтва. Протягом XIX століття у Французькій Академії було встановлено погруддя Мольєра з написом: "Для слави його нічого не потрібно, але для нашої слави він потрібний". Не тільки п'єси, але й саме життя Мольєра стали предметом художнього осмислення. Михайло Булгаков створив біографічний роман "Життя пана де Мольєра", у якому розповідає про життя цієї дивовижної людини і про смерть великого актора. Останньою п'єсою Жана Поклена стане п'єса "Удаваний хворий", що висміює страх перед неминучою смертю. Глядачі, які були присутні на виставі 17 лютого 1673 р., стверджували, що ніколи ще Мольєр не грав так добре, як у той день, що став останнім у його житті.
Він закінчив життя так само, як і почав. Він жагуче любив театр і, організувавши невелику трупу, створив "Блискучий театр". Перша спроба була невдалою, театр розпався, Мольєр разом зі своїми друзями вступає в трупу бродячих комедіантів і мандрує по Франції 13 років. Це була дуже важка, але життєво важлива школа, в якій учився актор.
Талант драматурга відкрився в Мольєрі якось відразу. Сучасний репертуар не задовольняв глядача, потрібний був новий. Спочатку це були веселі, одноактні, відчайдушні фарси, а потім уже класицистичні комедії, де драматург, режисер і художній керівник — одна і та ж особа.
У 1658 році трупа Мольєра виступає в Парижі перед королівським двором. Молодий король Людовик XIV опікується драматургом. Французький глядач називає мольєрівську трупу "бру-га-га" за веселий сміх, що постійно супроводжує спектакль. Але невтримна веселість зникає, коли на сцені з'являються "Тартюф" (п'єса була заборонена, а церква вимагала публічного спалення як п'єси, так і автора), "Мізантроп", у якому філософські і моральні проблеми доведені до абсурду. За останні шість років Мольєр створює "буржуазні комедії", однією з них є "Міщанин-шляхтич".
Комедія написана з дотриманням правил класицизму. Єдине, що порушує автор: єдність дії. У комедії виведено три сюжетні лінії: Журден і Дорімена, Клеонт і Люсіль, Ковьєль і Ніколь. Ніколь — служниця в будинку Журдена – за нормативними правилами класицизму повинна була зображувати чесність, однак Мольєр наділяє її зовсім іншою якістю. Разом із всіма персонажами вона обдурює "бідного багатія" Журдена.
Пан Журден, у якого водяться гроші, зажадав зрівнятися в усьому з панами з вищого світу. Він наймає вчителів, щоб стати розумнішим. Однак, як не намагається Журден уподібнитися аристократам в одязі, в манерах, у спробі завести коханку, — всякий раз він виглядає смішним і безглуздим. До речі, і французькій аристократії теж дісталося в комедії. Граф Дорант і маркіза Дорімена ставляться до честолюбного Журдена, як до "дійної корови". На перший погляд, безневинна п'єса, яка написана на прохання короля тільки для того, щоб висміяти турецького посла, перетворюється на суспільну комедію, де сучасні звичаї висміяні з такою легкістю, що навіть і не помічаєш, що глузуєш сам із себе. Уся комедія — низка смішних сцен: "навчання" Журдена, Журден і кравці, присвячення Журдена в "мамамуші". У комедії, як прийнято, любовний сюжет (Клеонт і Люсіль — дочка Журдена) закінчується благополучно. Але єдиний персонаж, що не залишає глядача байдужим, – це наївний і старанний, смішний Журден. Так, він єдиний, хто в комедії говорить про освіту, про знання, про необхідність учитися.
Мольєр написав одну з смішних п'єс, де вдосталь познущався з французької помпезності й буржуа, яке зароджувалося. Насмішник нажив ворогів. У документах про смерть значиться, що помер Жан-Батіст Поклен, шпалерник і придворний камердинер, але людство шанує шляхетну людину, талановитого актора і великого драматурга Мольєра.
ФРІДРІХ ШІЛЛЕР
(17591805)
Ф. Шіллер народився в родині військового фельдшера. Закінчив військову школу і служив лікарем у полку. Однак з дитинства мріяв статі священиком. Читання художньої літератури ще там, у в'язниці, як називав Фрідріх військову школу, відродило "дух високих прагнень". Боротьбі за звільнену людину німецький письменник присвятив свою творчість.
„Сила чарівності Шіллера була великою — вона охоплює всіх, хто спілкувався з ним”, — такими словами характеризує свого друга Гете.
В. Бєлінський виділяв такі сильні сторони Шіллера: гуманізм, волелюбність, ненависть до шовінізму, до всього того, що характеризувало феодально-абсолютистський, суспільний лад того часу.
Творчість Шіллера зіграла велику роль у духовному житті декількох поколінь. Він мріяв про таке історичне майбутнє, при якому соціальний прогрес по'єднувався б з розвитком освіти народу, справжньою свободою і людяністю. Ідеї великого генія про гуманність, демократію, свободу особистості, національну незалежність народів, про волю, мир і дружбу між народами співзвучні нашій епосі. Творчість великого німецького поета продовжує залишатися діючим знаряддям прогресу.
Ідеї Шіллера знайшли подальший розвиток в українській літературно-критичній і художній свідомості початку і середини XIX століття.
В українській критиці того часу існувала думка, що розвитку нової української літератури повинні сприяти переклади статей і праць західноєвропейських письменників і мислителів. Так, газета "Харківський щотижневик" надрукувала в перекладі на російську мову статтю Шіллера "Про призначення ліричного віршування".
Художня спадщина Шіллера впливала на розвиток української літературної творчості. Його оцінюють як майстра художнього слова, що відкрив нові невідомі обрії для європейської словесності, у тому числі й для української літератури. М. Коцюбинський бачив прямий зв'язок між творчістю Шіллера і художніми відкриттями Шевченка.
Не раз звертався до німецького поета і П. Куліш. Він чимало сприяв популяризації творчості Шіллера серед читацьких кіл, перекладів його ліричні вірші і балади, працював над перекладом драми "Вільгельм Телль".
Письменники західної України перенесли на український ґрунт чимало художніх принципів, характерних для німецької літератури, зокрема тих, що складалися у творчості Шіллера. Ю. Федькович починав свої художні шукання як німецькомовний письменник, що успадкував кращі традиції Гердера, Гете і Шіллера.
Творча спадщина видатного німецького просвітителя не обійшла стороною українську літературу, справивши на неї далеко не однозначний вплив, привносячи в художній процес України нові можливості в пізнанні людини і світу. Природно, що інтерес до Шіллера не згасає в українській естетичній і художній думці протягом тривалого часу. Ще І. Франко з захопленням писав про Шіллера як про художника, якого виділяє "вогненний гуманізм і людяність".
Перша драма Шіллера "Розбійники" створювалася в останні місяці його перебування в академії Калсшуле. Він писав її уривками, здебільшого вночі. Поштовхом до написання послужило прочитане у 1777 році оповідання Даніеля Шубарта, поета, публіциста і композитора, про двох ворогуючих між собою братів і про замах одного з них на життя батька, якого рятує інший брат. Цією сюжетною канвою і скористався Шіллер, але тенденції її були розвинуті на новій основі. Драматург увів у сюжет розбійників, показавши їх людьми поза законом, які, проте, діють справедливо; глибше в порівнянні з розповіддю Шубарта вирішено в "Розбійниках" багато психологічних проблем.
Драма носить яскраво виражений бунтарський антифеодальний характер. Її епіграф "На тиранів!" недвозначно вказував на ідейну спрямованість твору. Характерний і епіграф "Чого не зціляють ліки, зціляє залізо; чого не зціляє залізо, зціляє вогонь". Ці слова звучали як заклик удатися до "революційної хірургії", до хірургії мечем та вогнем, оскільки хвороба суспільства не піддається іншим способам лікування.
Шіллер створив п'єсу, повну динаміки, бурхливих пристрастей, яскравих образів, напружених ситуацій.
Драма "Розбійники" складається з п'яти дій, п'ятнадцяти сцен. На першій сторінці її Шіллер поставив слова: "Місце дії — Німеччина". Цим він прямо говорив, що зло, яке викривається в п'єсі, відбувається не в будь-якій віддаленій країні (куди з остраху переслідувань звичайно переносили дію багато його сучасників), а шаленіє на німецькій землі. У перших же сценах виникає гострий драматичний конфлікт. Експозиція і зав'язка дії дані Шіллером одночасно. Франц Моор умишляє зле проти свого брата Карла, домагаючись того, щоб батько прокляв його і відмовив йому в спадщині. Карл Моор бачить у цьому новий прояв несправедливості, що взагалі панує у світі, і якщо раніше він тільки обурювався фактом існування зла, те тепер повстає проти всього суспільного порядку, — він стає ватажком розбійницької зграї. У той час, коли один брат, Франц, пішов шляхом злочину заради своїх егоїстичних цілей, інший брат, Карл, також став на злочинний шлях, керуючись не жагою особистої помсти, а бажанням здійснити соціальну відплату стосовно до всіх гнобителів. Ворожнеча братів ускладнюється їхнім суперництвом через кохання до прекрасної Амалії, яка любить Карла, незважаючи на всі наклепи Франца, котрий прагне завоювати її прихильність. Франц у своїй злочинності доходить до того, що хоче вморити батька голодом. Події, які стрімко розвиваються, завершуються фіналом, у якому гинуть Франц, Амалія, старий Моор, а Карл відрікається від свого бунту.
У драмі дві головні бійові особи: Карл Моор і Франц Моор. Перший — уособлення добра, другий — уособлення зла, що характерно для просвітницької літератури XVIII століття.
Позитивний герой Карл на початку п'єси з'являється перед нами як студент університету, людина світлого розуму і нестримної енергії. Його улюблений письменник — Плутарх, відомий автор історичних біографій людей античності. Але в реальному житті Карл не бачить можливості здійснити героїчні вчинки: "Яскрава іскра Прометея згасла". Його гнітить те, що всюди панує фальш і заздрість, гноблення бідняків, і що люди плазують у бруді перед сильними світу цього. Він вважає, що потрібно знищувати існуючі закони феодального суспільства, які псують усе чесне, правдиве. У нього шляхетні наміри, і розбійництво осмислюється ним як форма боротьби проти соціальної несправедливості. Карл нещадно мстить за зневагу прав особистості, мстить сильним світу цього за обман і знущання над народом.
З такими волелюбними громадянськими і республіканськими ідеалами Карл міг би бути народним трибуном і борцем за волю й демократію, але в німецьких умовах того часу він повинен був стати на свій шлях. У Карла немає чіткої політичної програми, він вкрай смутно і невиразно представляє ті шляхи, якими людство прийде до справедливого суспільного устрою. Ця слабкість позиції героя пояснювалась політичною нерозвиненістю Німеччини. Карл – "бурхливий геній", у цілому постає як ідеаліст, який вірить у моральне удосконалювання особистості.
Шляхетному гуманістові Карлу протистоїть сповнений презирства до гідності і призначення людини його молодший брат Франц Моор. Це представник панівної верхівки феодально-абсолютистського суспільства, яка губить все чесне, природне, правдиве і жорстоко експлуатує народ. Франц себелюбивий, усі його дії спрямовані на досягнення егоїстичних цілей.
В основі драматургічної структури "Розбійників" лежить принцип антитези, що поширюється і на другорядних персонажів.
Усі герої Шіллера енергійно сперечаються, їхня мова насичена метафоричними зворотами, порівняннями. Мова цієї п’єси — жива, багата інтонаціями, що не уникає брутальних слів і виразів, які характеризують зображуване середовище. Такий стиль, емоційно схвильований і багатобарвний, якнайкраще передає бунтівні настрої поета і передової молоді епохи Просвітництва і ввійде пізніше в поетику романтизму.
Крім того, вислови героїв "Розбійників" ґрунтуються найчастіше на біблійних сюжетах: історія Іакова і його дванадцяти синів, легенда про міста Содом і Гоморра, легенда про Іуду Іскаріота. Мова дійових осіб насичена відомостями з міфології. Так, наприклад, згадуються титан Прометей, який захищає людський рід від недоброзичливих богів; Геракл, легендарний герой древньої Греції, ідеал мужності і сили; Мегера, одна з Ериній, богинь прокльону, помсти і кари.
На гіперболізації характерів, згущенні барв, патетичному красномовстві великою мірою тримається трагічне напруження драми "Розбійники", що знаходить живий відгук у сучасників і забезпечує їй довге сценічне життя.
У Росії творчість Шіллера стала відома завдяки російському романтику В. Жуковському, саме він був головним посередником між німецьким поетом і російським читачем.
Шіллер створює свої балади, тим самим випереджаючи романтизм у західноєвропейському мистецтві. Демократичність жанру балади, звернення до фольклору, динамічна оповідь про події захоплювали читача, будили інтерес до читання, сприяли формуванню художнього смаку.
Балади "Рукавичка", "Кубок", "Рицар Тогенбург", "Івікові журавли" виходили з загальної думки, яка нерідко була сформульована як повчальний висновок.
Балада "Рукавичка" спрямована проти лицарства. Нерозумно демонструвати кохання до прекрасної дами, жертвуючи власним життям в ім'я примхи. У баладі зображений король, оточений придворними "перед своїм звіринцем ". Змах рукою — і на арену виходять тигр і лев, ще змах — і виступають "два барса дружною четою". З балкона падає жіноча рукавичка і світська красуня "c лицемерною и колкою улыбкой" звертається до шанувальника.
Когда меня, мой рыцарь верный,
Ты любишь так, как говоришь,
Ты мне перчатку возвратишь.
Безстрашний Делорж „к дверям идет и возвращается с перчаткой”. Усі в захопленні, однак відбулося непередбачене:
Но, холодно приняв привет ее очей,
В лицо перчатку ей
Он бросил и сказал: „Не требую награды”.
У "Івікових журавлях" використана легенда про давньогрецького поета (2-а половина VI ст. до н. е.), вбитого розбійниками. У баладі зграя журавлів — свідків злочину — виявляє істинних убивць співака.
У "Кубку" (переклад В. Жуковського балади Шіллера "Водолаз") автор звертається до середньовічної епохи. Цар спонукає оточуючих відшукати кубок на дні морської безодні. Тому, хто його знайде „он и будет наградой победной”. Відгукнувся на заклик царя лише "паж молодой...". Чудова за експресивністю сцена боротьби героя з норовливим морем. "Молодий паж" став переможцем. Але примха царя повторюється. І знову призначено лицарю спуститися на дно морське. Він кидається в морську безодню, побачивши в очах дочки царя визнання його подвигу, але повернутися йому вже не судилося.
Балади Шіллера передають не стільки події, скільки переживання. Внутрішній світ багатий і різноманітний у відчуттях, як саме життя.
ДЖОРДЖ ГОРДОН БАЙРОН
(17881824)
Лорд Байрон — представник знатного роду, у десять років успадкував титул лорда. Вважав себе більше політиком, ніж поетом. Характеристика Й. Гете "Лорд Байрон надміру емпіричний" – говорить про змістовність його поезії.
В історії літератури особистість Дж. Байрона зіграла значну роль. Явище "байронізму" у доб романтизму пережила вся європейська духовна культура. Особистість Байрона стала символом сучасності, що вимагає втілення в кожній національній літературі.
З'явився великий і могутній геній, жагучий поет розчарування, туги і скорботи, прокльонів і розпачі. Байронічний герой спричинив створення нового жанру – ліро-епічної поеми.
Емпіризм Байрона проявився саме в тому, що він прожив дивне романтичне життя, йому не потрібний був вимисел у житті, не потрібно було вигадувати почуття і події. Він жив у цьому житті сам, вважаючи при цьому, що сучасна дійсність бліда і не гідна зображення в літературі, але особистість людська настільки багата, внутрішній світ її настільки широкий і різноманітний, що достойний епічноїї оповіді — так виникла байронічна ліро-епічна поема. Дуже рано до нього прийшло усвідомлення соціальної несправедливості. Задумуючись над проблемами сьогодення, він шукав відповіді у творах просвітителів. Однак просвітительські ідеї не пояснювали причин недосконалості сучасного суспільства, і протиріччя виражалися в поезії почуттям незадоволеності й песимізму.
Закінчивши в 1809 році університет, Байрон вирушає в подорож по Європі. Відчуваючи живе невдоволення суспільним англійським життям і не знаючи шляхів боротьби з ним, він сподівався в подорожі знайти душевну рівновагу.
Обраний ним маршрут надзвичайно показовий для настроїв та інтересів молодого поета. Він їде до Португалії, потім перетинає Іспанію, відвідує острів Мальту й Албанію, звідти направляється в Грецію і Малу Азію. Повернувшись знову до Греції, взимку 1811 року він відправляється назад. У країнах, які відвідав поет, зароджувався національно-визвольний рух, починалася боротьба за буржуазно-демократичну революцію. Байрон зіткнувся віч-на-віч із французькою інтервенцією в Іспанії, з поневоленням у Греції, з деспотизмом у Туреччині, побачив, як народ Іспанії боровся проти іноземних загарбників. Він дуже критично оцінив політику уряду Великобританії на Піренеях, де англійська армія брала участь у війні проти Наполеона.
Так, дійсно, Байронові не потрібний був вимисел для своїх творів. Побачене і пережите він показав у романтичній поемі "Паломництво Чайльд-Гарольда". Саме паломництво, а не подорож. Герой і автор поеми вирушають у далекі краї з метою знайти душевний спокій, вивчити історичний досвід життя інших народів. "Чайльд-Гарольд" — поема своєрідного жанру. В основі її лежить ліричний щоденник автора. Твір складається з чотирьох частин-пісень.
У першій пісні автор захоплюється героїзмом іспанського народу. Екзотичний південь вражає наших героїв. Байрон захоплений не тільки залитими сонцем пейзажами, але й героїчною історією, древньою й сучасною. "Романтики воскресла країна, Іспанія!" — із захопленням вимовляє автор.
Джерела вільнодумства і героїки поет знаходить у національному колориті: в іспанських піснях, у кориді, у кипінні пристрастей. "Так ось який іспанець!" Але де ж герой Чайльд-Гарольд?
Чайльд-Гарольд — типовий романтичний образ великої узагальнюючої сили. Він відчуває найбільше розчарування у навколишній дійсності, безпросвітну зневіру, втому і пересичення. Конфлікт його з реальністю непримиренний. Він стоїть осторонь від життя, усвідомлює себе жертвою долі. У своїй самотності й у своєму сумі він не шукає і не хоче нічиєї підтримки та співчуття, замикається в гордій самітності.
Автора і героя зближує незадоволення світом; але якщо герой бачить один засіб — втечу, навіть від самого себе, то Байрон, оглядаючи сучасний світ поглядом політика, мріє про його перебудову.
У другій пісні головне місце відведено Греції — колисці людства. Автор не може зрозуміти, де ділася колишня велич цієї незвичайної країни. Чимало строф поеми присвячено зображенню природи. Велична краса гір і моря протиставляється потворності і злиденності сучасного громадського життя.
…Встает луна. Какая ночь, мой бог!
Средь волн дрожит дорожка золотая.
...Ночь... Море спит. О, как в подобный час
Мы ждем любви, как верим, что любимы.
…Лежать у волн, сидеть на крутизне,
Уйти в безбрежность, в дикие просторы…
…Нет, одиноким быть не может тот,
Чей дух с природою один язык найдет.
В останніх двох піснях утілюється лірична сила байронівського таланту, де автор остаточно і цілком постає головною дійовою особою поеми.
Автобіографізм творчості Байрона позначився й у наступній його творчості. "Дон Жуан", як відзначають критики, — поема, у якій виразився епос сучасного життя. Манірність англійського суспільства, світська мораль привели Байрона до сімейного розриву. Образом Дон Жуана автор хотів показати природність людських почуттів. Природа все одно візьме верх над системою виховання — з одного боку, з іншого — Байрон хотів викрити "мішуру почуттів", якими колись жив, оспівуючи їх, завоював всеєвропейську славу романтика. "Дон Жуан" можна назвати "романом у віршах", де автор приходить до реалістичного осмислення "пристрастей і почуттів людських". Зрозуміти дійсність значить побачити її в розвитку висновок, який вінчає шлях романтичної думки, що веде за межі романтизму. Емпіризм байронівської творчості привів його до подібного висновку.
ЕРНСТ ТЕОДОР АМАДЕЙ ГОФМАН
(17761822)
Гофман народився в Кенігсберзі (нинішній Калінінград) в бюргерській родині. Закінчив Кенігсберзький університет за курсом права. Служив у Познані, Плоцьку, Варшаві. У своєму імені Ернст Теодор Вільгельм змінив третю частину на Амадей на честь свого улюбленого композитора Моцарта.
В історії культури особистість Гофмана представлена талантами музиканта, художника, поета, а його творчість є реальним втіленням синтезу романтичного мистецтва. Він був людиною універсального обдарування, грав на різних інструментах і складав музику. Улюбленим і досконалим видом мистецтва для нього була музика. Він був оригінальним художником, що створював театральні декорації. Гофман сам ілюстрував свої твори, у його шаржованих малюнках завжди виявлялася схильність до гумору і жарту. Улюбленим художником Гофмана був французький карикатурист Жан Калло, знаменитий своїми гротескними малюнками, де реальність виступала у фантастичному вигляді.
У літературній творчості Гофмана головний герой – зазвичай музикант, людина високих моральних поривів, страж мистецтва, який тонко відчуває навколишню дійсність. Для Гофмана, як і для всіх німецьких романтиків, головне не світ, у якому живе митець, а світ, що живе в душі митця.
Гофманівська творчість різноманітна у жанровому відношенні: він писав новели, казки, романи, був одним із основоположників детективного жанру.
Романтична іронія, властива всім європейським романтикам, у Гофмана наповнена трагічним звучанням (поєднання комічного і трагічного).
Творчою заслугою письменника Гофмана є вигадливе поєднання елементів реальності з фантастичною грою авторської уяви — фантасмагорія. Фантастика була для Гофмана засобом розуміння умов життя. У творах Гофмана нерідко зустрічається роздвоєння персонажів. Гофман був першим серед письменників ХІХ століття, хто відкрив подвійність людської натури.
Уміння письменника "зображувати дійсність у всій її істинності і страчувати отруйним сарказмом філістерство" проявилося в казковій новелі "Крихітка Цахес". Любовний сюжет, наявність чарівних помічників, загадковість головного героя — все це елементи казки. Незвичайність головного героя і сюжетного оповідання —ознаки літературної новели.
У казці цілком зберігається двомірність Гофмана, двоплановість новели розкривається в протиставленні світу поетичної мрії, казкової країни Джинністан, світові реальної повсякденності. Головний герой — студент Бальтазар. Він поет, його інтуїція допомагає йому бачити людей такими, якими вони є насправді. У потворному негіднику і кар'єристі він бачить політичного тирана і деспота. Крихітка Цахес на прізвисько Ціннобер — це те потворне явище сучасної німецької дійсності, на яку спрямована сатира письменника. Події відбуваються в одному з дрібних князівств. Спадкоємець померлого князя юний Пафнутій вирішив ввести в країні просвіту, щоб хоч якось виділитися. Абсурдність цієї реформи полягала в наступному: "Вырубить леса, сделать реку судоходной, насадить акации, научить юношество распевать на два голоса утренние и вечерние молитвы и привить оспу коровам". Тут відчувається явна іронія Гофмана по відношенню до епохи Просвітництва, яка віджила своє. Раціоналізм і прагматизм створили обивателя, владою і багатством наділені тепер люди нікчемні. Позитивна програма Гофмана – у торжестві поетичного світу Бальтазара і Проспера Альпануса не тільки над злом в особі Цахеса, але і взагалі над світом повсякденним і прозаїчним. Мабуть тому Бальтазар і тікає з лекцій професора, що вони нудні і відірвані від життя. Казка закінчується як і належить казці. Кандида і Бальтазар обов'язково одружаться, але Гофман не ідеалізує образ нареченої, оскільки бачить у ній риси тільки писаної красуні – не більше. Автор із задоволенням розвінчує помилкових кумирів і приводить читача до думки, що цінноберів створює юрба, суспільство, яке не здатне ні до творчості, ні до краси.
Цікавими є образи чарівників, яких виганяють із князівства Пафнутія. Обивателю не потрібні інакомислячі, творчий дар яких не підвладний законослухняному чиновнику. Інакомислячим у Німеччині був і Гофман, чарівний дар якого зробив його "дивовижним, великим генієм".
ВАСИЛЬ АНДРІЙОВИЧ ЖУКОВСЬКИЙ
(17831852)
В. Жуковський — уродженець Тульської губернії; помер у Баден-Бадені. Служив при дворі Миколи I, зіграв значну роль у долі засланих декабристів, допоміг О. Пушкіну, М. Гоголю, О. Герценові та Т. Шевченко. Вважав, що повинен підняти, створити свою душу і зробити все, що можна, для інших.
У Третьяковській галереї знаходиться портрет В. Жуковського, написаний у 1816 році його знаменитим сучасником Орестом Кіпренським. Усе в цьому портреті підпорядковано розкриттю внутрішнього світу поета-романтика, автора елегій та балад.
В. Бєлінський "подвиг Жуковського бачив у тому, що він увів у російську поезію романтизм". Його поезія відкрила в російській літературі "серце" і "душу". Послідовник М. Карамзіна, В. Жуковський розглядав "чутливість" як відчуття, як перший момент духовного життя, що пробуджується. "Думка, що стала переживанням", глибоке почуття, що вмістило міркування про життя і долю людини — саме в цьому і полягало новаторство Жуковського. Варто сказати про моральну природу його поезії, про етичну спрямованість його творів, що, власне, і визначило специфіку художнього методу Жуковського.
Его стихов пленительная сладость
Пройдет веков завистливую даль.
И, внемля им, вздохнет о славе младость,
Утешится безмолвная печаль,
И резвая задумается радость,
так визначає значення свого вчителя О. Пушкін. Кожен у поезії Жуковського знайде найтонші переживання душі, відкриє для себе найбагатший внутрішній світ людини.
В. Жуковський — перекладач, причому вільний. Його вільний переклад міг змагатися з оригіналом. Він перекладав Ф. Шіллера, Й.В. Гете, Т. Грея, Дж. Байрона, Г. Бюргера та багатьох інших. У літературному суспільстві "Арзамас" він — беззмінний секретар. Під кожним протоколом він підписувався одним словом "Светлана".
В. Жуковський був людиною свого часу, і його творчість найкраще характеризує розвиток російської класичної літератури початку XIX століття. "Літературний Колумб Русі", перший поет нового часу створює елегії, байки, прозу, балади, казки, що викликає роздратування в послідовників класицизму. В. Жуковський створює 39 балад і одержує прізвисько "Светлана", на честь однієї з найбільш самобутніх, найсвітліших балад поета. Сюжет "Светлани" багато в чому нагадує сюжет "Людмилы" (переклад "Ленора" Г. Бюргера) — однієї з перших балад Жуковського. Балада створювалася в період Вітчизняної війни 1812 року. Як і в романтичній оді "Певец во стане русских воинов", так і в баладі "Светлана" Жуковський приводить читача до дуже цікавої думки: героїка і перемога у війні 1812 року не стільки пов'язані з обов'язком перед Вітчизною, зі стратегією і тактикою великих полководців, скільки з природністю кохання — кожного воїна дома чекала кохана, саме до неї прагнув він усією душею. Оригінальність "Светлани" пояснюється ще й тим, що в ній оживає "переказ про глибоку давнину". Стихія народного життя, фольклор стають для Жуковського джерелом високої поезії, що не простили йому епігони класицизму.
Раз в крещенский вечерок
Девушки гадали:
За ворота башмачок,
Сняв с ноги, бросали.
Пізно ввечері, сидячи перед дзеркалом, Світлана мріє про далекого нареченого і непомітно засинає. Уві сні їй приходиться пережити те ж саме, що сталося з Людмилою, — вона бачить мертвого нареченого. Прокидається Світлана вранці. За вікном відкривається сонячний морозний пейзаж, дзенькає дзвіночок, сани зупиняються біля воріт, і на ґанок піднімається статний гість — не мертвий, а живий наречений Світлани. Усе похмуре і фантастичне залишається увісні, щаслива зустріч двох закоханих відбувається в дійсності.
Баладний світ у Жуковського складається з двох половинок: добра і зла. Автор намагається проникнути в складну діалектику добра і зла. Ідеал непереможної моральної чистоти завжди протистоїть "жорстокому століттю". У баладі "Ивиковы журавли" саме птахи вказують на справжніх убивць мандрівного співака. У перекладі балади Гете "Лесной царь" дитина в Жуковського вмирає від хвороби (природна смерть), у Гете — від лісового царя (чи не диявол з хвостом). В. Жуковський добріший, як відзначає М. Цвєтаєва, до читачів. І доброта лежить в основі естетики романтизму. Без В. Жуковського російська література не мала б О. Пушкіна. Остаточна перемога романтизму відноситься до 1820 року вихід у світ "Руслана и Людмилы". Жуковський був вражений твором Пушкіна і на подяку подарував йому свій портрет з написом "Переможцеві учню від переможеного вчителя". Це і є шляхетність генія.
АДАМ МІЦКЕВИЧ
(17981855)
Адам Міцкевич народився на хуторі Заосьє біля Новогрудка (нинішня Білорусь), вчився у Віленському університеті (Вільнюс), п'ять років прожив у Росії (Москва, Петербург, Одеса, Крим), значну частину життя – за кордоном, похований у Парижі. І тільки через 30 років останки великого поета були перевезені в Польщу і поховані в ніші древнього замка Вавель у Кракові, неподалік від ніші Тадеуша Костюшко.
"Пан Тадеуш" — найвизначнішій твір А. Міцкевича, пройнятий прагненням поета розбудити у своїх співвітчизників патріотичні почуття, об'єднати і відродити рідну країну. Поема ця залишилася живою і донині, читаючи її, народ "вчиться говорити і мислити по-польськи". Національно-визвольний рух, зображений у поемі, є класичним зразком національної епопеї. Образом пана Тадеуша автор показав своїм сучасникам приклад беззавітного служіння Вітчизні, єднання сил для боротьби за її волю.
Боротьба —це слово, яким найкоротше і найвірніше можна схарактеризувати життя і творчість Міцкевича. Він був митцем дивної пильності і найтоншого слуху, незрівнянної сили слова. Волелюбні настрої, боротьба за утвердження національного мистецтва визначили романтичний характер творчості найбільшого польського поета. Інтерес романтиків до життя народу тісно переплітається з інтересом до минулого своєї країни. Творчість Міцкевича не була в цьому значенні винятком. Із досліджень поета з історії рідного міста Новогрудка виникла "литовська повість" у віршах "Гражина". У літературознавстві її зараховують до поеми, навіть балади. Сюжет твору пов'язаний з дійсними історичними подіями — героїчною боротьбою литовського народу в XII—XIV ст. за свою незалежність від тевтонського ордена хрестоносців. Князь Литавор, щоб заволодіти містом Лідою, готовий затіяти братовбивчу війну проти Вітольда і ввійти в змову з найлютішими ворогами Вітчизни — тевтонськими рицарями. Раднику Литавора Римвиду не вдається відговорити князя, і тоді Римвид, "вірний батьківщині своїй", відкриває Гражині підступний задум її чоловіка. Образ Гражини складний, у її душі вступає в протиборство обов’язок дружини і обов’язок патріотки, перемагає друге. Соромлива жінка і покірна дружина перетворюється у відважного воїна, ціною власного життя одержує перемогу над ворогом. У поемі проглядалося романтичне сполучення протилежних начал, можливість глибокого внутрішнього перелому (красуня-дружина перетворювалася в безстрашну войовницю, гордий князь — у безутішного коханого, який зійшов на похоронне вогнище). Сюжет поеми чітко концентрувався навколо однієї події і разом з тим будувався так, щоб домогтися стрімкого розвитку дії і створити атмосферу романтичної загадковості. Новизна поеми відчувалася в переплетенні елементів ліричної та епічної оповіді. Авторська позиція виражена в образі Римвида, мудрої і старої людини, що закликає до єднання і згуртування народу.
Демократизм творчості А. Міцкевича позначився, насамперед, у баладах, героями яких є прості люди, судженнях цих людей про основи людської моралі, їх протесті проти несправедливості, їх шляхетних почуттях і волелюбних прагненнях.
У баладі "Свитязь" знайшли яскраве відображення патріотичні почуття, ідея жертовності в ім'я Батьківщини. В основі сюжету — легенда про затоплене місто, народні перекази і повір'я про свитязянок, про перетворення дівчат на квіти. Але фантастика в цій баладі набула реального сенсу. Місто виявилося затопленим з волі жінок, які захищали його, щоб воно не дісталося ворогам. Дівчата перетворилися в чудодійні квіти, від дотику яких ворог умирав.
"Білий колір безгріховності своєї" зберігають квіти, "не образить їх прийшлий лиходій дотиком мерзенним". Дотик обіцяє смерть.
Як у слов'янському фольклорі державна зрада зображувалася як подружня невірність, так і в баладах Міцкевича зрада Вітчизні зображувалася як зрадництво.
У баладі "Свитязянка" юний стрілець дає вічну обітницю в коханні лісовій діві, але дивовижна діва зваблює юнака.
Вмиг позабыты душой омраченной
Клятвы пред девою лесною;
К гибели мчится стрелок, ослепленный
Новой взамен красотою.
Кохання у баладника Міцкевича – це не тільки радість, але й насамперед страждання, така природа цього почуття. Балада "Рибка" являє собою зворушливу оповідь про долю селянської дівчини, спокушеної і кинутої поміщиком.
Христя перетворюється на рибку, вона не змогла перенести зраду коханого. У баладі відображена і соціальна нерівність:
Пан обманывал, что любит,
Лгал, что сделает женою,
Кристю нынче он погубит —
Под венец идет с княжною.
Але Бог справедливий. Пан і пані перетворюються на кам'яну брилу. На березі залишається слуга з дитиною на руках. Подібний сюжет знаходимо і у творчості Т. Шевченка ("Катерина").
Балади Міцкевича стали значним кроком до демократизації поезії, що стала доступною, зрозумілою і близькою тим широким колам народу, до яких звертав своє поетичне слово А. Міцкевич.
ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ ПУШКІН
(17991837)
О. Пушкін – представник найдавнішого роду бояр, народився в сім'ї відставного майора С. Л. Пушкіна. По материнській лінії російський поет – правнук А. Ганнібала, можливо, тому в Ефіопії стоїть пам'ятник О. Пушкіну з написом "Національний поет". Дійсно, поезія охоплює весь всесвіт і зрозуміла тунгусу, калмику, фіну і "гордому внуку славян". "Прострелено сонце" – так відгукнувся О. Кольцов на смерть О. Пушкіна, і псковська земля прийняла його у свої обійми.
Значення пушкінської творчості виражено в поетичному заповіті Пушкіна:
И долго буду тем обязан я народу,
Что чувства добрые я лирой пробуждал,
Что в свой жестокий век прославил я свободу
И милость к падшим призывал.
Велич російського поета полягає в постановці і вирішенні морально-етичних проблем людства, у громадянській спрямованості його творчості.
Поява Пушкіна в літературному розвитку ознаменована перемогою романтизму і утвердженням реалізму. О. Пушкін — "начало начал в російській літературі". Найтонші переживання людської душі, "правда" почуття, піднесені пориви людського духу, приземлені і побутові замальовки — усе змішалося в природній і творчій єдності.
До основних мотивів лірики Пушкіна слід віднести цикли його поетичних віршів: вільнолюбна, громадянська, патріотична лірика ("К Чаадаеву", ода "Вольность", "Свободы сеятель пустынный", "Два чувства..."), філософська ("К морю", "Вакханическая песня", "Вновь я посетил"), пейзажна лірика ("Осень", "Зимний вечер", "Зимнее утро"), інтимна ("Я вас любил", "Я помню чудное мгновенье") та інші. Художня досконалість лірики поета виявляється в природності, простоті, ясності і точності образів.
Найвамогішим віршем про поета і поезію у вітчизняній пушкініані прийнято вважати "Пророк" (1826). І це дійсно так. Сюжет вірша підказаний Старим завітом – книгою пророка Ісайї. Біблійна легенда допомагає Пушкіну зрозуміти його власне призначення. Він – земна людина. Але постійна "духовная жажда" робить його винятковим, саме він почув "Бога глас". Стан "духовной жажды" спричинив собою переродження. Ліричному герою являється шестикрилий серафим. І дотик шостим крилом є вирішальним. Коли "зеницы вещии", коли слух тонкий, язик – "жало мудрыя змеи", серце – "уголь, пылающий огнем" – тоді настає проясніння, що полягає в поетичному даруванні. Поетичний дар – це дар Божий –такого висновку доходить О. Пушкін. І тому поет прислухається до Творця. Він несе світу слово вічних істин – і в цьому його призначення.
"Я помню чудное мгновенье" – шедевр інтимної лірики поета. Чим є кохання – сенсом життя чи натхненням? Невичерпне джерело всього живого на землі для О. Пушкіна – це кохання, воно будить і облагороджує душу людини, воно допомагає пережити важкі хвилини життя. Кохання – складне людське почуття, воно різнолике, як саме життя. У вірші "Я вас любил" зображена ціла гама переживань: безмовно, безнадійно, тремтливо, ніжно, щиро. І ці "чувства добрые", пробуджені змінюють поета, збагачують людську натуру і створюють світ.
"Евгений Онегин" роман у віршах, ліро-епічний твір. Епічна стихія роману визначається широтою охоплення зображення російської дійсності. В. Бєлінський називав роман "енциклопедією російського життя". Лірична стихія втілена в образі самого автора, "доброго приятеля" головного героя — Євгенія Онєгіна.
Роману притаманна дзеркальність сюжетних ходів. Любов Тетяни і її лист-визнання відображають закоханість Онєгіна і його жагуче послання.
Композиційно роман складається з трьох частин, по три глави в кожній.
Частина I Частина II Частина III
Глави: Глави: Глави: 1. Хандра
2. Поэт
3. Барышня 4. Деревня
5. Именины
6. Поединок 7. Москва
8. Путешествие Онегина
9. Большой свет
Щирий реалізм проявився в тім, що за приватними долями людей зображена уся Росія: духовне життя дворянства, світське життя аристократичного суспільства, побутове життя помісного дворянства і російського народу, національний світогляд. Усі події і явища громадського життя подані з позиції народної оцінки.
Образи Євгенія Онєгіна, Володимира Лєнського і Тетяни Ларіної зображені в порівняльному аналізі різних культур: Онєгін — російський європеєць, Лєнський — "полурусский сосед", Тетяна — уособлення російської культури, вихована на "преданьях старины глубокой", хоча "с французскою книжкою в руках".
Євгеній Онєгін, за словами І.О. Гончарова, історико-літературний тип, художній образ, що відобразив у собі всі явища російського життя: співвіднесеність російської традиції і західноєвропейського впливу, старого, консервативного, і нового, породженого енергією французької революції та прогресивним явищем дворянського енциклопедизму. Образ головного героя поданий у причинно-наслідковому зв'язку. Євгеній Онєгін продукт часу, середовища, який носить в собі його пороки, і в той же час неабияка особистість. Спустошеність душі, розчарування, егоїзм і егоцентризм головного героя О. Пушкін лікує коханням, яке здатне відродити людську натуру.
Лєнський "с душою прямо геттингенской,... поклонник Канта и поэт" — романтик. З ним відбувається "звичайна історія": перетворення романтичної натури в обивателя: романтичний індивідуалізм, зіштовхнувшись з жорстокою дійсністю, терпить крах.
Образ Тетяни Ларіної — "прекрасный идеал". Щиросердне здоров'я Тетяни – від няньки "Филиппьевны седой". Простота, природність, щирість, рішучість, почуття обов’язку, цілісність натури набувають у жіночому образі національних рис.
Усім ходом оповіді роману О. С. Пушкін приводить нас до вирішення філософських і моральних проблем, твердить про неможливість справжнього щастя без високої мети.
МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ ГОГОЛЬ
(18091852)
М. Гоголь народився в сім'ї поміщика на Полтавщині. Початкову освіту одержав удома, потім у Полтавському повітовому училищі та у Ніжинській гімназії "вищих наук". Світ українського побуту сформував світогляд і художній смак М. Гоголя. Життя провінційного юнака в столичному Петербурзі визначило головну тему його творчості – змертвіння людської душі. У літературознавстві М. Гоголя визнано королем сміху, можливо, за іронєю долі дата його народження – 1 квітня.
"Я прийшов у цей світ, щоб боротись зі злом, і допоможе мені в цьому Бог", — так визначив своє призначення М. Гоголь. Уся його творчість була спрямована на зображення негативних сторін російської дійсності та людських пороків. Зображуючи їх, письменник хотів бачити людство чистішим і кращим. Не поетизація світу дійсного, а іронія, сатира, гротеск — особливості художнього стилю письменника — змусили читача подивитися на себе в дзеркало і прийти до висновку: "На зеркало неча пенять, коли рожа крива".
М. Гоголь народився на Україні. Глибоким ліризмом прийнятий його збірник повістей "Вечера на хуторе близ Диканьки". Молоді, красиві парубки і дівчата які пашать щирим здоров’ям, визначають основну ідею збірника.
Усе в світі пережито: і чорти, і відьми, і чаклуни, тому що основна живлюща сила — у коханні. Невипадково збірник відкривається повістю "Сорочинская ярмарка".
Повість "Шинель" з циклу петербурзьких повістей – інша. Згубною силою тут є не фантастичні образи, а фантасмагоричний світ соціальної нерівності. "Маленька людина" Акакій Акакієвич – жалюгідний і нещасливий. Убогість життя формує його філософію. Повість пронизана гуманістичним пафосом: "значна особа" у відповіді перед Богом за принижених і ображених, і недотримання цього закону веде до відплати.
Сюжет комедії "Ревизор" заснований на страху. Усі дійові особи бояться викриття. Ситуація "Хлестаков —Городничий" викликає сміх — єдина чесна, шляхетна дійова особа в комедії. Кар'єризм, підлабузництво, низькопоклонство, неуцтво, шахрайство, неправда, обман, хвастощі, бажання здаватися краще, ніж ти є насправді, — ось те зло, що заважає нормальним людським відносинам у суспільстві.
"Мертвые души" — "головна книга", як сам визначив М. Гоголь, у його творчості. За задумом автора, книга повинна була складатися з двох томів. У першому автор збирався показати процес омертвіння людської душі, у другому — процес відродження. Але другого тому в письменника не вийшло, сам факт свідчить про те, що відродження суспільства в історії Росії ще не відбулося. У центрі сюжету твору – Павло Іванович Чичиков, колезький асесор, херсонський поміщик. Поєднання двох видів діяльності характеризує економіку Росії, коли дворянство історично віджило своє, а нові економічні, буржуазні відносини тільки починають зароджуватися.
На першій стадії цих відносин вимальовуються такі види діяльності, як спекуляція, користолюбство, обдурювання. "Надул, батенька, надул", — такий принцип збагачення Чичикова.
У літературознавстві існує точка зору про те, що М. Гоголь пародіює О. Пушкіна. Дійсно, дворянська Росія 1820-х років зображена в "Евгении Онегине"; у "Мертвых душах" — у 30-і роки XIX століття. Але стиль зображення різний: у першому випадку поетизація, у другому сатиричне зображення. На питання самого письменника "Русь, кудаже несешься ты?" відповіді однозначної не надійшло. Росія знаходиться в постійному русі, прагненні і не дає відповіді. М. Гоголь розумів, что поміщецько-кріпосний уклад, економіка кріпосного права історично віджили своє, а нові, буржуазні відшения, на яких заснована економіка Заходу, тільки проникають у Росію. І це явище одержало в М. Гоголя художнє вираження — чичиковщина. Але і цей шлях відкидав письменник. Для Росії чистоган не прийнятний. Єдине, що бачить М. Гоголь в чичиковщині — це енергетика виживання. Поміщицька Росія в різних формах її прояву (Манілов, Коробочка, Ноздрьов, Собакевич, Плюшкін) уже мертва. Прагнення до збагачення також не принесе позитивних результатів, тому що воно засновано не на творенні, а на руйнуванні людської особистості. Мертва душа нації повинна відродитися. І це відродження письменник бачить у талановитому й одночасно забитому народі.
"Мертвые души" В. Бєлінський визначив як жанр ліро-епічної поеми. Широка панорама життя губернської, столичної, сільської Росії переплітається з глибоким болем М. Гоголя за долю народу і країни. Страждання письменника засновано на любові до рідної Батьківщини.
Майстерність письменника-сатирика виразилась у досконалості художньої деталі, за допомогою якої гоголівські герої виявилися яскравими узагальненнями явищ російської дійсності.
ЕДГАР ПО
(18091849)
Едгар По народився в акторській сім'ї. Рано став сиротою, але був усиновлений багатим комерсантом. Учився в університеті, але не закінчив. Схильність до літературних занять позбавила Е. По матеріальної підтримки названого батька. Злидарське існування, безладне особисте життя привели до тривалої хвороби. Бездушшя оточуючих людей і байдужість суспільства до долі таланта обірвали творчість Едгара По в момент її розквіту.
Зміст творчої спадщини Едгара По можна виразити його власними словами: „Я родом із тих, хто відзначений силою фантазії і полум’яністю пристрасті". В історію американської літератури Едгар По ввійшов як поет, новеліст і критик. Його по праву вважають зачинателем детективного жанру, наукової фантастики, "страшного оповідання", а також предтечею поезії символізму. Він є класиком „короткого оповідання".
Прозова спадщина Едгара По — біля сімдесяти оповідань і повістей — невелика, але на диво різноманітна за стилем і тематикою. Справедливо оцінив творчість Едгара По Ф. Достоєвський, відзначаючи, що він „страшный писатель — именно страшный, хотя с большим талантом. Его произведения нельзя прямо причислить к фантастическим; если он и фантастичен, то, так сказать, внешним образом... Эдгар По только допускает внешнюю возможность неестественного события, и, допустив это событие, во всем остальном совершенно верен действительности".
Ця незвичайність повістування робить оповідання Едгара По новелами, в яких усі подробиці представленого образу чи події дійсно можливі і відбуваються в житті.
Усі новели По можна класифікувати за тематичним принципом: психологічні, науково-фантастичні і детективні.
Краса рятує все живе. Свої „страшні оповідання" Едгар По називав логічними. Головний герой досліджує таємницю шляхом міркування.
Детективні новели принесли письменнику світове визнання. Герой-сищик розмотує клубок загадок методом раціонального аналізу. Щоб читачу було легше стежити за процесом розслідування, автор уводить менш кмітливого напарника, який веде розповідь. Детектив пояснює йому в подробицях хід своїх думок (ця традиція укоріниться в детективній літературі: у парі будуть працювати Шерлок Холмс і доктор Ватсон, Еркюль Пуаро і полковник Гастінгс).
У "Золотий жук" Вільям Легран майстерно розшифровує складну криптограму (тайнопис), за допомогою якої пірат Кідд указав місце, де заховані скарби.
В оповіданні "Вбивство на вулиці Морг" сищик-аматор Дюпен знаходить рішення, у пошуках якого безрезультатно б'ються кращі уми паризької поліції. Дар аналізу служить джерелом інтелектуальної насолоди. Злочин, про факт якого говориться на початку оповідання, показання свідків, логіка міркувань і висновок сищика, коментар оповідача і, як підсумок, встановлення особи злочинця, — весь цей ланцюг чітко продуманих елементів і складає детективне оповідання. Дюпен — центральний герой — цікава особистість. Він аристократ, який одержав солідну освіту, любить книги, багато читає. Заняття сищика приваблює його як джерело естетичної насолоди. Найтонша інтуїція, сміливість припущення, яскравість уяви забезпечують успіх. Дюпен, сидячи в кабінеті, логікою міркування виявляє вбивцю. Для художнього стилю письменника характерні простота й лаконізм. Автор активізує думку читача, зосереджує його увагу на участі в рослідування.
Психологічна новела "Падіння дому Ашера" присвячена історії виродження і загибелі членів знатної родини. Родерік Ашер і його сестра Маделейн — хворі люди. Герої знаходяться на грані божевілля, їхня чутливість у сприйнятті світу доведена до краю. Страх сковує головного героя, його переслідують кошмари, дивні видіння. Мотив загибелі стародавнього аристократичного роду здобуває в цій новелі елегійне звучання.
Слід сказати про художню манеру американського письменника. Едгар По дуже простий і лаконічний у використанні художніх засобів. Ніщо не відволікає уваги читача, мобілізується його думка. У такий спосіб Едгар По прагне до єдності, до реалізації принципу гармонії.
ВІКТОР ГЮГО
(18051855)
Віктор Гюго – син наполеонівського генерала, глава прогресивних романтиків, пер Франції, великий гуманіст, один із учасників і правдивих істориків бурхливих і стрімких подій XIX століття. Шлях Гюго-поета, драматурга, прозаїка, теоретика романтизму і суспільного діяча охоплює більш, ніж півстоліття, і дотепер надихає на справедливі і розумні справи. Його мистецтво насичене такими думками, що вічно хвилюють душу людини і манять серце.
Віктор Гюго був переконаний у величезному виховному значенні літератури, прагнув до того, щоб його твори про народ, про його долі були також творами для народу, для освіти і повчання. Письменник свідомо звертається до минулого: розкриваючи світ історичних подій, він прагнув захопити уяву читача, виховати його свідомість і з минулого винести уроки для сьогодення і майбутнього. Будь-який історичний роман французького прозаїка заснований на ідеї справедливості та вищої моральності.
Так, у "Знедолених" суперечка між Жаном Вальжаном і Жавером набуває філософського значення: перемагає не юридичний закон, якому служив Жавер, а моральний — ідея перемоги добра і справедливості.
Не стільки зміні історичних епох, скільки процесу становлення людської свідомості присвячений роман "Собор Паризької Богоматері" (1831).
Людська душа, що звільняється від середньовічної моралі і прагне до відродження, — така головна думка першого значного твору В. Гюго. "Собор..." — твір, що відображає минуле крізь призму поглядів письменника-гуманіста XIX століття, який прагнув підкреслити ті особливості минулого, котрі повчальні для сучасності. В основі роману — історичні події XV століття у Франції, епоха переходу від середніх віків до Відродження. В основі сюжету — мелодраматична історія циганки Есмеральди. Історія пробудження і загибелі кохання розгортається на тлі середньовічного Парижа. Символом середньовіччя є сам собор. Слід сказати, що всі образи роману символічні. Клод Фролло уособлює середньовіччя, Есмеральда — Відродження, Квазимодо — сам процес переходу: за зовнішнім потворним виглядом дзвонаря криється ангельська душа.
Кохання облагороджує Квазимодо, для Клода воно згубне, тому що він не здатний відчувати щире земне людське почуття.
Саме в соборі — цитаделі середньовіччя — панує сум'яття Жах і страх відчуває служитель вівтаря перед світлом, яке випромінює друкарський верстат Гуттенберга. Фролло заявляє: "Книга вб'є будівлю." Церковна кафедра, усне слово і слово рукописне били тривогу в страху перед друкованим словом. Історична специфіка епохи передана саме в описі побуту, у своєрідності звичаїв, традицій, обрядів, забобонів.
Колись цільне життя, зосереджене в соборі і довкола нього, тепер перетворилось на камінь, чужий сучасній епосі. Однак саме тому собор постає не тільки як архітектурна споруда, але і як середньовічний епос, книга, у якій зберігся скороплинущий час.
"Собор Паризької Богоматері" — твір романтичний за стилем і методом.
У романі є і перебільшення, і контрасти, і велика кількість виняткових, мелодраматичних положень. Сутність образу розкривається не стільки на основі розвитку характеру, скільки в протиставленні його іншому контрастному образу.
Але внутрішня логіка романтичного мистецтва приводить Гюго до того, що взаємовідношення між різко контрастними героями здобувають винятковий, перебільшений характер, який сприяє виникненню тих ефектів, що прийнято називати мелодраматичними. Так, Есмеральда у своїй красі й легкості протиставлена похмурому фанатику Клоду Фролло, з одного боку, і потворному Квазимодо — з іншого. Контраст поглиблюється, коли справа доходить до взаємин, до самої дії: Фролло, перейнятий богословською вченістю, відчужений від світу, від плоті, виявляється одержимим шаленою, тваринною пристрастю до Есмеральди, а забитий, потворний Квазимодо весь осяяний безкорисливою і відданою закоханістю в неї. На тому ж контрасті засновані і взаємини між Есмеральдою і Фебом. Тільки протиставлені тут не фізично прекрасне і фізично потворне, а прекрасне і потворне душевного світу героїв: глибина кохання, ніжність і тонкість почуттів у Есмеральди — і убогість, вульгарність фатуватого дворянина Феба.
Фінал роману нагадує кінець трагедії Шекспіра "Ромео і Джульєтта": тіло Есмеральди кинуте в підземелля, туди пробирається Квазімодо і вмирає, обіймаючи її. Герої Гюго, як і герої Шекспіра, гинуть, але епоха гуманізму, що виправдовує земні людські почуття і засуджує аскетизм, на думку автора, невблаганно наближається.
|
